укр / eng / pol

 



„П’ЄСИ“ АННИ БАГРЯНОЇ В БОЛГАРІЇ

Наприкінці 2019 року в болгарському видавництві «Мультипринт» (Софія) вийшла друком збірка вибраних драматичних творів «П’єси» української письменниці Анни Багряної, яка є авторкою антологій «У пошуку театру», «Потойбіч паузи», «Мотанка», «Драмовичок», «Таїна буття», «Голос тихої безодні…» та інших драматургічних видань НЦТМ ім. Леся Курбаса. Її драматичні твори також були перекладені й опубліковані в Сербії, Р.П.Македонії та Франції.
Це перша збірка сучасного українського драматурга, видана в Болгарії за останні 10 років.
Нижче подаємо рецензію на книжку Анни Багряної «П’єси», видану в Болгарії. Автор рецензії – болгарський лікар, науковець, письменник і кіносценарист Златимир КОЛАРОВ.

Найновіша книжка української письменниці Анни Багряної „П’єси“, видана болгарською мовою в перекладі поета Димитра Христова, містить три короткі п’єси: „Боги вмирають від нудьги“, „Рододендрон“ та „Шовкова зоря“.
Цікавою і викличною є назва першої п’єси – «Боги вмирають від нудьги». Авторка визначає її як «комедію на одну дію». Ще в першій сцені стисло, коротко, ясно, до певної міри кінематографічно представлені головні герої, їхні настрої, характери і розходження в житті – в конкретний момент. Сцена жива, динамічна, розвивається без жодного слова, але наповнена рухами, що перетворюють мовчання на театр. Це відчуття театру наростає з кожною наступною реплікою і сценою. Наприкінці п’єси стає зрозуміло, що мовчання у першій сцені не є випадковим, це драматургічний прийом, своєрідне пояснення того, що станеться далі і розкриється в кінці. Таке загравання з часом і повернення дії від кінця до початку тексту – одна з багатьох драматургічних провокацій у п’єсі, які тримають драматургію «в сильних і міцних руках» драматурга, не дозволяючи дії необґрунтовано відхилятися в неправильний бік, а рухатися послідовно до задуманої драматургом мети. П’єса вирізняється стислим, динамічним, дієвим діалогом, який перетворює щоденну розмову на основний метод і засіб драматурга й театру. Авторка дотримується основного класичного драматургічного правила про єдність часу, місця і дії, що дуже часто порушується сучасними драматургами (і не завжди – на користь твору). Герої входять і виходять із кожної сцени природно, невимушено, керовані основної дією в п’єсі. Кожна сцена завершується ніби трохи перед кінцем, і це створює своєрідне емоційне відчуття «луни», що продовжує звучати в залі, якщо уявити героїв на сцені. П’єса насичена емоційними діями і поворотами, продиктованими характерами героїв – це теж є відчуттям драматургії і театру. В досить цікавий і делікатний спосіб гумор «засекречується» у поведінці героїв і в діалогах. Поворот у кінці п’єси, який повертає дію до початку і ставить під сумнів усе побачене й почуте досі, є одним із найцікавіших і найпровокативніших моментів у п’єсі.
Друга п’єса «Рододендрон» починається стрімко, вже на другій сторінці з’являються несподівані повороти подій, відображені в діалозі між героями. Це неминуче провокує глядача (в даному випадку – читача) стежити за подіями далі в очікуванні розв’язки підказаної проблеми між двома наймолодшими героями п’єси – Максом і Полею. Події ускладнюються і згущуються в наступних кількох сценах, які поступово вводять в дію вісьмох, задуманих драматургом, дійових осіб. Кожен із них має свою особисту історію, дуже добре продуману авторкою перш, ніж «узятися за перо», і так само добре втілену вже «на папері» - з огляду на драматургічну функцію і на основний, провідний мотив у поведінці головних і другорядних персонажів. На відміну від першої п’єси, гумор тут звучить понуро, можливо, це і є причиною того, що авторка визначила п’єсу як «трагікомедію», точно влучивши в жанр. Можливість для драматургічного окреслення конфлікту між героями і для розвитку сюжету дає вигаданий авторкою весільний салон, в якому працюють дві незаміжні жінки – солідного і молодого віку, а також два чоловіка з різною біографією і ставленням до жінок, один – сім’янин із коханкою, другий – із трьома розлученнями за спиною і легковажним ставленням до жінок, який врешті сам потрапляє в пастку кохання. Цікавою героїнею з перспективою сценічного доповнення є Василина – з її пристрастю до езотерики. Це жінка, перша молодість якої вже давно минула, яка працює у весільному салоні і яка заміщує те, чого їй бракує в житті, різними ідеями-фікс.
Третя п’єса «Шовкова зоря» заряджена романтикою народної казки, переповіданої традиційним Казкарем, без якого жодна казка не була б казкою, а лише низкою холодних і бездушно розташованих слів. Романтично й поетично він продовжує слова, промовлені головною героїнею Едельвейскою, адресовані безмовним сивим скелям, які її не відпускають. Її слова заряджені чистотою, добротою і ніжністю, прагненням до свободи і взаємності, розумінням долі і почуттів холодних скель. Коли Едельвейску зривають, з’являється і сум – як незмінна складова кожної казки, навіть найвеселішої і безтурботної. Але це сум в ім’я щастя й радості, зрештою, щасливої розв’язки, яка змушує нас почуватися окриленими від того, що ми є, що живі… Оцей сум і ота волога, що затуманює очі – відчуття очищення і катарсису, яке я пережив, читаючи п’єсу душею дитини. У виборі теми і в казковій реалізації п’єси відчувається вплив Лесі Українки. Це не лише додає п’єсі Анни Багряної чарівності, а й перетворює авторку у своєрідну продовжувачку творчої справи й світовідчуття української письменниці-класикині. П’єса сповнена чистоти, невинності і наївності, які заворожують дитину в наших душах. Вона однаково зворушлива і цікава як для дітей, так і для дорослих, що є беззаперечною ознакою мистецької майстерності. І найважливіше – несе чисті й щирі послання для нас – бути людянішими, чуйними і добрими.
Хочеться мені поділитися кількома думками стосовно багатогранності таланту авторки, котра є поетесою, художницею, авторкою прозових і драматичних творів, перекладачкою з кількох мов. Тісними для таланту є кордони одного стилю, однієї форми і одного жанру. Талант – наче птаха, що рветься в безтурботне небо, незважаючи на кордони, окреслені на землі. Я сприймаю її як обдаровану, послідовну, амбіційну, таку, котра віддалася літературі та всім її вимірам. У «світлі театральних прожекторів», тобто в амплуа драматургеси, я бачу її вперше. І вона там теж сяє своїм темпераментом і чарівним світлом, яким сповнені інші її книжки.
На завершення скажу, що найновішою своєю книжкою, виданою болгарською мовою, Анна Багряна підіймається на ще один рівень, порівняно з тим, чого досягнула в інших своїх книжках. Підтвердженням цих моїх слів є велика кількість сценічних реалізацій її п’єс в Україні, Р.П.Македонії, США та багато літературних нагород у національних і міжнародних конкурсах.
Підсумую – п’єси чекають і своєї болгарської реалізації, справа – лише за режисерами.