укр / eng / pol

Сергій Савін
ПЛЕСКАТИ ДО КРОВІ, АБО «ДУША, ЗРУЙНОВАНА, ЯК ТРОЯ, ПЕРЕЖИВЕ СВОЇХ УБИВЦЬ»

Рецензія на антологію «ІНША ДРАМА» НЦТМ імені Леся Курбаса.

Вночі я намагався знайти серед українських сучасних п’єс монолог, в якому було би як відчуття піднесеності, так і трагізму, і мені до рук потрапила антологія «Інша драма». І всю ніч я грав у дику сюрреалістичну гру на заплющування і розплющування очей, уявляючи себе спів-демоном і спів`янголом п’єс.

Мені уявлялося: як Чорний янгол може відповісти знаменитою посмішкою Мони Лізи, як він відповідає у п’єсі Ярослава Верещака «Душа моя зі шрамом на коліні», яка самим автором іменується «сучасною казкою», де ще з переліку персонажів помітна бінарна опозиційність казки, бо персонаж "Грішник" є також і казкарем, а на кожного білого янгола мусить бути бінарний чорний, яких у самого автора п’єси – два. Врешті, янгол стає простою людиною, коли знімає перуку, і до нього може звертатися смертник на «ти», якщо чує голос внутрішнього світу.

Ярослав Верещак у своїй кристалізованій до казковості естетичній системі доводить істинне до істинного та залишає за собою право на філософічність: «…розподіл на людей, Птахів, Рослин, Тварин – умовний. Це – усміх Божий, лагідний каприз. Насправді ж існує одна-єдина безконечна душа, і всі ми часточка її, а матінка-Земля – найбільша і найсвятіша її частка...» Через це глядач з перших сторінок до оплесків відчуватиме себе на помежів`ї реального і нумінозного (частотне слово Юнга, «божественне»).

Юнг використовує слово "нумінозний", коли йдеться про дуже глибокий сон, через який піт може залишатися в яремній впадині на шиї чи в ключицях, але коли далі читаю п’єсу на межі сентименталізму і експресії «Слон, легший за вітер», внутрішня містика, внутрішній дух не може вибратися з моїх ключиць, тому нумінозність є рисою якщо не низки п’єс, то ледь не всієї антології драматургів «Інша Драма».

Коли в п`єсі «Ніч вовків» вовк-вигнанець говорить із молодим вовком, стверджуючи, що про майбутнє не задумується, тоді АНГ – молодий-вовк наче відрізує: «Немає у нас майбутнього! Чуєш – немає! Є мисливці з одного боку і прірва з іншого». Спершу думається, що цитата настроєва, але насправді в цитаті сконцентроване ставлення покоління меломанів до старшого покоління. Ця психоаналітична метафора нашої епохи найкраще передає молодих, які цей світ відчувають так, де мисливці-авторитети – з одного боку, а з іншого – лише прірва, де національна невпевненість, сконцентрованість на всьому і ні на чому зокрема, любовна приреченість і психологічні кризи. Хіба ці вовки у п’єсі Олександра Вітра завжди були вовками, чи це спостереження за вовчим поколінням, яке лише виє і дивиться на місяць?

П`єса «Ніч вовків» постає перeд нами, як мислиннєве, почасти експресіоністичне полотно, де кожен сам собі є мисливцем і сам собі є звіром, бо текст занурює в розуміння світу по-вовчому. Текст осмислює проблему "порятунку своєї шкіри за рахунок чужих", проблему вибору між свободою і ув’язненням у зоопарку, проблему смерті, бо як зауважує герой Вовк: «Помирати можна по-різному. Можна з кулею в серці миттєво, а можна за залізними парканами довго, дуже довго. Але помирати». В цей момент ми розуміємо, що ми є для самих себе не такі вже звірі, як полювальники, і життя вовків і наше, насправді, не лише п`єсово уподібнене.

Найбільш імпресіоністичним моментом п’єси є історія вовчого батька, розказана наче не вовком, а голосом – з інтернату, голосом покинутої дитини, яку швидше ми чуємо в словах хижака, ніж у словах дитини. Видається, що філософ Сартр помилявся, що людина в екзистенціалізмі є найвищою цінністю у світі, і цей монолог самотньої тварини є підтвердженням, що голосом вовка може щеміти гучніше, ніж голосом рідного, приміром, сусіда. До монологової уваги: «…він ніколи не любив мене. Я завжди був для нього нагадуванням про його зраду. Я хотів бачити в ньому справжнього батька. Дуже хотів! Він брав мене на полювання, вчив шукати та вбивати здобич, але здобиччю був я. А він був мисливцем, що вбиває дитяче кохання. Якось ми разом пішли на полювання, відхилились від звичайних стежок і опинились біля болота. У цей день він був неуважним, думав весь час про щось своє і опам’ятався лише, коли лапи почали загрузати в болоті. Я пам’ятаю його погляд - він дивився на мене з презирством і ненавистю, ніби я став причиною його власної помилки».

Драматург Олег Миколайчук-Низовець акцентує всю глядацьку увагу на п’єсу «Офіціант на небесах, або навіщо нам торішній сніг» лише своїм епіграфом, де пише, що якщо довго гратися ляльками, то високою є вірогідність опинитися лялькою в руках когось, але на цей епіграф в історії літератури народився Агатангел Кримський, який переклав Хайяма так: «Ми – фігурка в шахівниці, час небесний нас іграч…». Спершу здається що це антонім до епіграфа, але занурюючись у п`єсу, розуміємо, що це не так.

Мія, Дорота, Мірабель, Аманда, Сісілія, Роза – якщо ви думаєте, що це усі персонажі п’єси, то ні: це лише шість ляльок, які крок за кроком розкриватимуть світоглядну систему тексту, стимулюючи нас до алюзій та до здатності швидко переносити акцент із одного на інше, недарма ж автор уточнює, що ця драма на дві дії має саме «феєричні варіації». Те, що офіціант на небесах, ми розуміємо ще з першого монологу Альфонсо, який каже сам до себе після замовлення зеленого чаю: «…а тепер – про святе! Це – сталося! Дорогий Альфонсе, нарешті й ти віддав Богові душу! Так уже сталося. Амінь! Шановні, тільки не дивіться на моє тіло так, ніби в ньому більше нічого немає. У нього є все, аби рід людський на ньому не припинився».

Екстравертова манера говоріння Альфонсо і харизматичний стиль письма робить п’єсу однією із найвиразніших серед антології. Зокрема, вибагливою є система гумору п’єси, коли офіціант рекомендує вам свою фірмову страву – заливний язик, то нас учать справедливо заявляти: «Невже ви думаєте, що я візьму до рота те, що вже побувало у чиємусь роті?», або коли персонаж Альфонсо хапає ляльку Дороту, притуляючи до себе в цілунку, він її кидає за лаштунки з цитатою: «Заберіть її. Інакше не відірвуся. Відмінниця. Золота медалістка. Та ще й із червоним дипломом. У–х–х!»

У тексті почасти міжрядково вгадується патріархальність автора в описовості ляльок, але особисто я сприйняв би це як реванш індивідуальності, як метафору в психотерапевтичній практиці. Ось, як персонаж пише про ляльку Мірабель: «…і коли я віддавав їй свої ідеї, вона хотіла отримати мою душу. Коли я віддавав їй свої квіти, вона домагалася ще й моєї землі. Коли я віддавав їй мій піт, вона потребувала ще й моєї крові. І коли я віддав їй усю свою любов, вона стала вимагати усе моє життя». В цитаті простежується поетична чіткість і глибокий психологізм, біографічні дані ледь не кожного другого сучасного чоловіка, але не через владність теперішніх жінок, а через цілковите потрапляння в слабкості чоловічої свідомості, де все зафіксовано саме так: під збільшувальним склом епохи метамодерну. Кульмінаційною несподіванкою є семантичний екватор, де окреслений один із варіантів назви: «Ви мені пропонуєте спустися з неба на землю? Ага, ну то й візьміть та й зніміть з небес офіціанта», що частково розкриває інтригу назви «Офіціанта на небесах». Інтертекстуальність щодо Шекспіра, Македонського, Гомера, хоч і сатирично, але довершує внутрішню реакцію до глибокого співофіціанства, співавторства, співпсихоаналізу з глибоким автором - Олегом Миколайчуком. До речі, автором, який тематично багатовекторний, приміром, наступна п’єса має назву «Час "Ч"» і стосується збереження довкілля.

І варто зауважити, що нова п’єса «Загублені в тумані» Неди Нежданої, яку моє студентське покоління як автора знає ще з перших курсів філологічних альф і знатиме до філологічних омег…, нова п’єса є ідеологічно точною, де промальований авторський кордон не менше, ніж в «Інтернаті» Сергія Жадана, бо як каже героїня п’єси Антоніна: «Війна – то коли є лінія фронту, а тут – суцільний туман. Тут не можна воювать так, як раніше. Тепер усе складніше». І справді – на лінії фронту згубиться лише поганий вояк, а в суцільному тумані можна втратити не лише вороже військо, а й своє. Інколи таке враження, що авторка-драматургиня намагається крикнути на суспільство з вікна свого діалогу. Такий своєрідний крик Мунка між рядками…

За дві сторінки автор продовжує накликати до п’єси дух національного правого мислення, де у мовленні Аліси закладена ціла афористично-національна система: «На війні не буває просто людей, є чужі і свої», в той час, як Антоніна заперечує Алісі. Фактично, ми маємо бінарні опозиції, але текстово вгадується авторська позиція в монологах Аліси, яка є представником правої ідеології у словнику філософії, відповідно Антоніна – лівацької, бо «…це не люди, а просто речі», бо «…нас рятують не автомати, а такі гуманітарні коробки…»

Між персонажами п’єси - Алісою і Арсеном постали актуальні проблеми: свободи і вибору, вибору мрії чи любові, вибору захищання від зла чи не помічання зла, розуміння «свого» і «чужого» на побутовому, інтимному і національному рівнях, а також – проблеми провини і тривоги, відчаю і свого місця у пограничній ситуації.

Емоційне, діалогове і кульмінаційне напруження у п’єсі щохвилинно росте, і щоб не показитись від того туману, (як подумки би повторювала героїня тексту – Аліса!), варто нам, глядачам, переосмислювати істину очима цієї жінки: «…тому що, у кожного з нас туман у головах, і хата в кожного – своя, але вояки – наші, лікарні – наші, і біль фізичний і національний – теж наш: спільний.

Найбільше хочеться приховувати карти в колоді щодо п`єси "Коли повертається дощ", бо містичний герметизм у п’єсі для того, щоб у нього занурюватися повільно і тихо, так як накрапає дощ у забороненому місті. Цілий історичний ланцюг текстів у собі переховує мотив очікування дощу: це і текст нобелівського лауреата Жозе Сарамаго "Перебої в смерті" – коли єдиним сенсом життя залишаться смерть, яка відмовляється вбивати, це і «Чекаючи на Годо» Беккета, бо очікування – це присутність езотеричного характеру тексту, це і "Сліпота" Сарамаго, де відбувається осліплення людства, тому цілком зрозумілим є те, що місто перебуває в ізоляції самого життя. Поет Сергій Татчин писав до жінки такі рядки, в яких, мені видається, заховані натяки на кодування п’єси: «Очікування на тебе – це єдина причина, через яку в Україні настає зима». Зима настає з чужинцями через жорстокість, а очікувати можна лише жінку, тому нехай під час Вашого читання п’єси – дощ, якщо не повернеться, то нехай хоча б далеко не заходить.

Оксана Танюк, авторка антології, одна з найбільш усвідомлених в далекоглядності драматургів, бо цифровий політичний Чорнобиль можна бачити по-різному, саме світоглядна проглядність через тіла і душі врешті і торкає у п’єсі "Чистий, або як виглядають мрії білого слона?" Авторка, апріорно схильна до художньої антиутопії з елементами сатири, що підсвідомо наштовхує на декодування роману Євгена Заямітіна (1920), але історична несправедливість у тім, що 1920-і – роки роману «Ми» - не опинилися в центрі справдження написаного, а рік видання антології для України став політичним роком, де немає антиутопій, де є реальність. Врешті, передвиборче гасло «Свідом Те!» є своєрідною альфою і омегою Чистого: обираючи гасло, роблячи вибір, зважаючи на запропоновану порожнечу, обирати Чистого можуть лише чисті аркуші паперу, інакше – відповідальності не уникнути.

Цифрова країна так чи інакше уже мала свої координати в історії антиутопії, які підтверджує Оксана Танюк, де до людини зверталися на цифру, а не на ім`я. А цифрами можна лише аналізувати мотив самотності, хоч персонаж п’єси Коуч переконує у зворотному: «Стаючи віртусами і віртами, ви стаєте Ідеальною Цифровою Одиницею, яка зможе все! Я відчуваю вже – ви готові стати новим цифровим воїнством. Віртус – майже як мужні римські легіонери бились колись за свою Імперію, так і ви – послідовники». За вибір так чи інакше героїв чекає кара, але яка? Невідомо коли ми чутимемо слова Художника з п’єси, який наголошує: "Реальність відкривається через Рани… стає Ра…", але невідомо скільки поранених могли б перейти в нову реальність? І чи готові ми до цивілізації Ра?

Паоло Джордано, італійський письменник мав для такого суспільства довершену метафору: «Самотність простих чисел», але настільки вистачить духу у цій самотності?

В антології «Інша драма» драматургія часу живе в такій свободі, про яку всі поети писали: «краще говорити тінями» (П. Целан, Л.Костенко, В. Е.Монтале), але емоційна трагедія і піднесена тональність передається в цій антології словами Василя Стуса: «Я душу виробив таку прозору, що вже не одкидаю тінь свою». Від авторів і їхніх персонажів – ми маємо найголовніше, аби глядач вірив – емоційну відверту непідробність, «безжальну сповідальність, іронію на межі з чорним гумором і водночас фатальний трагізм», саме тому ключові запитання з передмови Неди Нежданої залишаються без відповіді: «…Інші світи виводять із зони звичного, інертного, зрозумілого і примушують розгадувати загадки і ставити важливі питання.
Хто ми?
Що з нами сталося?
Чому?
Куди прямуємо?
Навіщо?»

СЕРГІЙ САВІН – студент 5-го курсу Магістратури ІФ КНУ імені Тараса Шевченка
Текст створений під час виробничої практики в НЦТМ ім. Леся Курбаса в березні 2020 року. Керівник практики – науковий співробітник Центру Курбаса Мар’яна Шаповал.