укр / ENG / pol



Другий етап «Сербського проекту»


Хозарський словник.
Перший цикл.
Мілорад Павич.
Драматургія -п'єса "Вечность и еще один день. (Меню для театрального ужина)"
Проза - епос "Хазарський словник".

Ведучий проекту - дослідник Самініна Г.Е.
Модератор експериментальної творчої групи по утворенню театрального тексту на основі "Хозарського словника" та п'єса "Вечность и еще один день. (Меню для театрального ужина)" - у контексті дослідження "Театр як документ" - Самініна Г.Е.

Наукове супроводження - Левченко О.




Театр як спосіб дослідження літературного тексту.
Хозарській словник. Мілорад Павіч.
Актуальність дослідження

…есть такая редкая глагольная форма, употребляемая исключительно в первом лице настоящего времени, в которой акт высказывания не заключает в себе иного содержания (иного высказывания), кроме самого этого акта: например, Сим объявляю в устах царя или Пою в устах древнейшего поэта.

…ставит под сомнение всякое представление об исходной точке.

Читатель - это то пространство, где запечатлеваются все до единой цитаты, из которых слагается письмо; текст обретает единство не в происхождении своем, а в предназначении, только предназначение это не личный адрес; читатель - это человек без истории, без биографии, без психологии, он всего лишь некто, сводящий воедино все те штрихи, что образуют письменный текст

Рождение читателя приходится оплачивать смертью Автора.

"эффект смысла"/…смисл сам по собі не викликає задоволення, але кожен смисл може вибухати ефектом для людини в момент його відкриття../



При всей значительности отличий любого постмодернистского движения общим является бессубъектный принцип повествования, а идею "смерти" субъекта (Бога, человека, Я, автора и пр.) можно считать аксиоматической. Идеалистический конструкт "смерти человека", в конечном итоге, делает постмодернизм бессубъектной философией.

Дело в том, что современное письмо превратилось в самостоятельную игру знаков, в которой возрастает роль интерпретатора, но не автора, первоначально устанавливающего правила означения. Более того, современное письмо "получило право убивать - быть убийцей своего автора". Иначе говоря, письмо становится безразличным к вопросу "кто говорит?", но заинтересованным в вопросе "что это?".

Чем шире круг знаний, тем длиннее окружность неведомого. /…театр розгублений, бо знає забагато. Театр треба зруйнувати. Так виникає завдання деструкції. Але театр має існувати, тому будемо говорити про деконструкцію.

Відчуття постмодерністського простору, як деконструкціі та децентралізації світу, відсутність Героя та Смерть Автора.




Мета

Дослідити прояви цих концептів та можливість існування їх у театрі. Спроба засобами театру створити СЛОВНИК, а не новий твір, та не той, що був написаний. Пройти повз стадії театрального ТВОРУ, як посередника. На сцені має бути створений простір "медіа" - від авторського тексту до твору глядача. На мій погляд це неможливо зробити з акторами, вони практично не можуть залишатися (суб'єктами (щоб було чому померти), відчувають себе об'єктами під час будь якої роботи режисера з ними) особистостями і будуть прагнути до відтворення Героя поза собою та тягнутися до уявної існуючої парадигми.

Дослідити можливості театру, як медіа, в значенні "медіуму" - провідника, а не як тупик, те, в що впирається світло, чим досить часто стає закінчений сценічний твір. Можливо важливіший Шлях, яким іде глядач до чогось більш значущого для себе, а не результат, запропонований йому режисером.

Відсутність героя - "персонажу" у самому тексті Павича - можливий шлях для реалізації цього.




Актор для мене не може бути інструментом для реалізації цього задуму, тому що в нього потрібно "дути", як у духовий музичний інструмент, тобто "надихати" - інакше він мовчить. Адже нас вчили в інституті саме "не звучати". А людина "інша" звучить сама по собі. Тому я не натискаю на клавіші, а прислуховуюсь. Та відшукую ті "теми", які співзвучні моїй. І тоді я сподіваюсь на цікаву "глибоку" поліфонію. А якщо тема людини вступає в дисонанс з моєю - то це теж ЧУТНИЙ ДИСОНАНС для глядача - прочитується намір, прослуховується результат.

Герой, та проблема ідентифікації глядача.
Глядач не повинен ідентифікувати себе ні з ким, тільки із собою. Як людина, яка "плаває у мережі", або розгадує кросворд - має знання, отримує інформацію - систематизує. З кожним кроком це набуває форму та зміст - та стимулює бажання це робити далі. Емоція глядача може виникнути в результаті "ефекту смислу" - заповнення лузи (наприклад літерами, в результаті чого складається слово, або вдалий вибір "кліка" в результаті чого ми отримаємо потрібну інформацію).




Практичне завдання

Необхідно знайти чіткий "провокатор" , щоб збудити бажання передати своє ставлення до інформації кожного учасника проекту. Наприклад, у актора, в тому числі самодіяльного провокатором е бажання вийти на сцену. А у не актора мотивації якісь інші та різні.(………..подробиці у розшифровках тексту перших зібрань…………)

Пошук мотивацій - проблема. Є два варіанти, і тільки з часом можна зрозуміти. Яка буде обрана - а) винаходження спільної б) для кожного індивідуальна.

Хотілось би досягти такого, щоб поведінка людей - носіїв тексту - була така ж ненапружена, невимушена та разом з тим яскрава та захоплююча яка буває при суперечках за столом чи при грі в "крокодила" або "мафію".




Технологія дослідження -


виявляти зацікавленість до кожної особистості - особливого життя, наукових зацікавлень, інтересам. І через те виявити специфіку інтересу участі в проекті.




Опис дослідження

У будь-якому разі учасників проекту необхідно готувати до "публічності", але тут виникає питання яким чином, з чого почати? Акторський тренінг у чистому вигляді неможливий, тому що ми ризикуємо перетворитися на групу самодіяльних акторів під моїм керівництвом - у кращому випадку, або у секту з "духовним лідером" у гіршому. Але і дозволити не можна з певних естетичних причин, щоб людина, яка стоїть перед аудиторію була невиразна ані словом, а ні рухом, ані "флюїдом".

Тоді будемо "танцювати від печі" - робити невеликі кроки. Яка мета? Мета навчити людей ходити, коли на них дивляться, щоб це нічого не змінювало у їх внутрішньому стані. А якщо змінювало, то не в "показ" а в "діалог". Можуть виконуватись будь які вправи - але у просторі "зал - глядач".

Використовувати декілька плоскостей вправ:

-"стрічка внутрішнього бачення", "кола уваги" - спрямовані на тренування волі, зосередженості. Для того, щоб якомога довше не відпускали думку, та продовжувати її у просторі.

-"знищення тексту"- щоб потім писані у п'єсі(тексті) слова не сприймались як догматичне керівництво до відчуття та руху. У нашому випадку необхідна руйнація вже сформованих у людині бачень на театр, та театральних понять.. тобто монолог, створення мізансцени і т.і., щоб не виникала плутанина "театрального штампа" та "архітипічного".




Проблема форми

Безумовно не перестає існувати проблема цікавої форми. Але, я навмисне її не проголошую, сподіваючись, що вона в свій час знайдеться.

Шлях найпростіший. Авторитетно заволодіти волею зацікавлених у проекті учасників проекту - і створити форму штучно. Потім змусити людей діяти відповідно з тією формою.

Шлях акторської імпровізації у чистому вигляді теж має за мету те, що режисер - дивиться, - обирає, - фіксує.

Форма потрібна і мені, але… хочу щоб була не та, що потрібна мені, а та, що потрібна їм. Моя участь у формі - лише порадити, щоб виглядало пристойно. Зрозуміло - це не може бути повторено, кожний показ може існувати лише один раз. Текст Павича дає можливість реалізувати це. Не імпровізація - імпровізація - акторська територія. (комп'ютер не імпровізує) - а варіативність. Тобто різна система виборів. На мій погляд словосполучення "система виборів" зумовлює відсутність свободи вибору. Тому що вчинок не передбачений системою (свобода вчинку) призводить до невірного вибору в логіці системи і, як наслідок, недосягнення результату. А якщо ми робимо вибір "за системою", то результат отримаємо у будь-якому випадку.

Втім, розумію, що все одно доведеться "зафіксувати" рух та його варіанти. Але хочу максимально віддалити той момент.




Те, що я роблю в театрі - акторство, режисура, для мене - спосіб замаскувати постійне бажання пояснювати, що добро чи зло не має межі та абсолютного виразу для людської свідомості, і все, що ми маємо зрозуміти про це, існує десь далі по мережі (мережа в розумінні медіа), яка має привести, якщо вибір робився за логікою системи світобудови, або не привести - до змістовного результату. Коли людина усвідомлює власну невизначеність, вона уважніша до проявів навколишнього світу.

Професія актриси у сучасному театрі, який я знаю не може допомогти мені у реалізації цього бажання - це штовхає на пошук. Адже головна мета у театрі - вистава як така, а для актриси - роль у цій виставі. Під час репетицій - "час" не заповнював внутрішню порожнечу повністю і тому хотілось знайти у історії її "космічне" походження, тобто, що початок та кінець історії не тут та не зараз, а там наприкінці чи в початку мережі.

Для акторів та режисерів сучасного театру, на мій погляд, вистава є відрізком у часі, який має вигляд довгого шнура. Так і говорять - це зайняло відрізок часу. Для мене час - це безліч кіл, в які входять відрізки-вистави, а кола хаотично пов'язані моєю сутністю. І сучасний час, як я його сприймаю, теж має вигляд, схожий на структуру молекули. Так ось - чи можна зробити так, щоб структура вистави мала такий самий вигляд, який має сучасний час?

Хазарський словник - літературний текст, написаний за таким принципом, тому використання саме його, як основи, (драматургічний текст-лише складова) допоможе в створенні театрального тексту-медіа.